Перейти до вмісту

Едуї

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Едуї
Мапа розселення
РегіонСона і Луара Редагувати інформацію у Вікіданих
Входить докельти Редагувати інформацію у Вікіданих
РелігіяGallo-Roman religiond і кельтське язичництво Редагувати інформацію у Вікіданих
Історичний періодпротоісторія, Римська республіка і Римська імперія Редагувати інформацію у Вікіданих

Едуї або Гедуї (лат. Haedui, Aedui) — це назва галльського племені, яке мешкало на території сучасної Бургундії (південно-східна Франція) в межиріччі Сони та Луари[1][2][3][4]. Їхня територія була зосереджена навколо гірського масиву Морван, поблизу сучасного Отена (давній Августодунум), і свого часу вони належили до наймогутніших племен кельтської Європи[5].

Перебуваючи в дипломатичних контактах із римлянами приблизно з 138 року до н. е.[6][7], вони мали відіграти ключову роль у кампаніях Юлія Цезаря в Галлії. Вони утворювали центр розлогої федерації племен, яка простягалася від белловаків (які дали свою назву сучасному Бове, де розташовувалася їхня давня столиця) на півночі до сегусіавів на півдні, на захід від Лугудунума[5].

Їхній конфлікт із секванами у 58 році до н. е. спричинив римське військове втручання, яке Цезар очолив і пізніше описав у своїй праці «Нотатки про війну з галлами» (De Bello Gallico). Могутність едуїв здебільшого випливала з контролю над основними торговельними шляхами в долинах річок Луара (що тече на північний захід до Атлантики) та Сона (що тече на південь до Середземного моря). У їхній столиці, Бібракте[7] (нині городище (площа 135 га) за 27 км від м. Отен у Франції), було знайдено свідчення вишуканого майстерства доби залізного віку (переважно металургії та виробництва емалі)[5].

Етимологія

[ред. | ред. код]

Назва племені «едуї», ймовірно, походить від кельтського слова *aidhu- — «вогонь» (= давньоірл. áed «вогонь, око» [середній рід, -u-/-i- основа]), від якого також походить поширене давньоірландське чоловіче ім'я Аед (Aed), родовий відмінок Аедо (Aedo), зменшувальне Аедан (Aedán), від індоєвропейського кореня *h₂eidh- — «горіти, палати»[5].

Згадки в джерелах

[ред. | ред. код]

Вперше едуї згадуються в напівлегендарному початоку кельтської міграції у Центральну Європу та Північну Італію (Цизальпійську Галлію), записаний римським істориком Титом Лівієм у його праці «Історія від заснування міста». Подія датується кінцем VI - початком V ст. до н. е. Через перенаселення, вождь Беловез, за вказівками богів, відправився до Італії, разом з надлишком людей з племен бітуригів, арвернів, сенонів, едуїв, амбаррів, карнутів та авлерків[8].

З «Періох»[9] Тита Лівія відомо, що під час війни Риму з аллоброгами за завоювання Південної Галлії у 121-120 роках до н. е., едуї як «союзники римського народу» зазнали спустошень з боку останніх. У відповідь Проконсул Гней Доміцій Агенобарб розгромив аллоброгів у битві при Віндалій[10]. Згодом війна закінчилася капітуляцією аллоброгів. В результаті було утворено першу римську провінцію в Трансальпійській Галлії — Нарбонську Галлію (звідси сучасна назва регіону Прованс — від латинського Provincia)[11].

В посланні Марка Туллія Ціцерона до його найближчого друга та фінансового радника Тіта Помпонія Аттіка, написане в Римі 15 березня 60 року до н. е. повідомляється, що «наші брати» едуї зазнали поразки від германців Аріовіста. Сенат оголошує надзвичайні заходи — призов до армії, скасування пільг від служби, призупинення відпусток і відправку поважних послів (легатів) до Галлії[12]. Напередодні Галльської війни у 59-58 роках до н. е. консул Гай Юлій Цезар наказав припинити напади на едуїв, і Аріовіст виконав прохання в надії також стати другом римлян[13].

Пліній Старший у свої праці «Природнича історія» згадує цікавий факт: Едуї, як і піктони зробили свої орні землі надзвичайно родючими за допомогою крейди, яка насправді також вважається найкориснішою для олив та винограду[14].

Галльська війна

[ред. | ред. код]

У «Нотатках про війну з галлами» Гай Юлій Цезар описує передумови війни, а саме змову гельветів. Під впливом вождя Оргеторікса у 61-60 роках до н. е. плем'я готує припаси й вози для походу та таємно укладає альянс із знатними галлами — Кастікусом (з племені секванів) та Думноріксом (із племені едуїв, скріпивши шлюб доньки), щоб разом захопити одноосібну владу і підкорити всю Галлію[15].

У 58 р. до н. е. саме едуї стають головним приводом для початку Галльської війни: після того як вторгнення гельветів спустошило їхні землі, збіднілі едуї звертаються по захист до Цезаря[16]. Римський проконсул стає на захист союзників і вимагає від гельветів компенсацій для едуїв, що зриває переговори. Едуанська кіннота (4000 вершників) бере участь у переслідуванні ворога, однак у римському таборі виникає продовольча криза через саботаж постачань з боку антиримської партії едуїв на чолі з Думноріксом[17].

На зборах вергобретів Цезар суворо дорікає проримському вождю Ліску та Дівітіаку за зрив постачань. Не бажаючи псувати стосунки з лояльним Дівітіаком, Цезар передає йому долю його зрадливого брата Думнорікса. Після розгрому гельветів едуї виявляють милосердя й просять Цезаря дозволити їм прихистити та наділити землями племя боїв[18].

Одразу після цього вождь едуїв Дівітіак ініціює наступний етап війни: він розповідає Цезарю про загарбання Галлії германцями Аріовіста та благає врятувати едуанських заручників[19][20]. Під час війни з Аріовістом едуї знову забезпечують римлян провізією, що допомагає Цезарю перемогти германців у битві при Вогезах[21][22].

У 57 р. до н. е. Цезар використовує військовий потенціал едуїв для розгрому белгів: за його наказом вождь едуїв Дівітіак вдирається в землі белловаків, змушуючи ворога воювати на два фронти, що забезпечує перемогу на річці Аксон[23][24]. Після розгрому коаліції Дівітіак успішно клопочеться перед Цезарем про милосердя до белловаків, зміцнюючи традиційне покровительство та авторитет едуїв серед бельгійських племен[21][25].

У 54 р. до н. е. антиримська фракція едуїв на чолі з Думноріксом намагається зірвати участь у британському поході та дезертує. За наказом Цезаря втікача вбивають під час збройного опору, а його кінноту повертають до табору. Попри цей інцидент, під час масштабного загальногалльського повстання того ж року лише едуї (разом із ремами) зберігають вірність Риму та утримують свій особливий статус і довіру Цезаря[26].

У 53 р. до н. е. едуї демонструють свій високий дипломатичний авторитет: коли Цезар прибув придушити змову сенонів, їхній вождь Аккон звернувся по заступництво саме до едуїв як давніх покровителів свого племені, і Цезар за їхнім клопотанням помилував сенонів. Цей випадок ілюструє докорінну зміну статусу едуїв: якщо до приходу римлян вони втратили гегемонію через розгром від секванів та германців Аріовіста, то завдяки Цезарю едуї повністю відновили свої землі, заручників та домінуюче становище в Галлії. Секвани втратили першість, а єдиною альтернативою пануванню едуїв стали реми, які посіли друге місце в галльській ієрархії[27].

У 52 році до н. е. галльське племя едуїв опиняється в епіцентрі Великого повстання. Побоюючись втратити вплив на них, Цезар змушений рятувати їхніх васалів у Горгобіні, але едуї провалюють постачання провізії, прирікаючи римлян на голод під Аварікумом[28].

Назріваючу громадянську війну між двома едуанськими претендентами на владу розв'язує сам Цезар, призначивши верховним магістратом Конвіктолітава. Проте обраний вождь одразу зраджує Рим: разом із полководцем Літавікком вони провокують антиримські погроми та підбурюють 10-тисячне військо едуїв брехнею про страту їхніх людей[29]. Цезар викриває дезінформацію, зберігши життя вождям Епоредоріксу та Вірідомару, однак через плутанину з розпізнаванням едуїв штурм Герговії римлянами провалюється[30][31][32][33].

Невдовзі Епоредорікс і Вірідомар остаточно переходять на бік повстання й завдають Цезарю нищівного удару — спалюють головну римську базу в Новіодуні[34]. На загальногалльському з'їзді в Бібракте едуї претендують на верховне лідерство у війні, але племена віддають перевагу Верцингеторіксу, змушуючи едуанських амбітних вождів вимушено коритися[35].

Катастрофа едуїв настає в кінних боях, де германська кіннота Цезаря розбиває їхні загони й бере в полон Кота та Епоредорікса. Під час облоги Алезії едуї виставляють найбільшу квоту війська допомоги (35 000 осіб), але після капітуляції Верцингеторікса їхня державність остаточно падає. Цезар обирає столицю едуїв Бібракте для власної зимівлі, завершуючи підкорення всієї Галлії[36].

Легат Авл Гірцій описує, як Цезар, аби не дати галлам підготувати нове повстання, здійснив раптовий зимовий похід проти бітуригів і підкорив Аквітанію. Для утримання контролю він стратегічно розквартирував війська біля найсильніших племен — белгів та едуїв. Потім розпочалося його політичне протистояння із сенатом та Гнеєм Помпеєм Великим[37].

Повстання Юлія Флора та Юлія Сакровіра

[ред. | ред. код]

Тацит у свої праці «Аннали» згадує подальшу долю едуїв після захоплення Галлії Цезарем. У 21 році н. е. почалося антиримське повстання в Галлії під проводом Юлія Флора та Юлія Сакровіра: переобтяжені боргами Флор збурював белгів, а Сакровір едуїв вміло використовуючи невдоволення населення нескінченними податками, лихварськими відсотками та свавіллям намісників, а також чутки про розкол у легіонах після смерті Германіка, закликаючи галлів відновити свою свободу[38].

Юлію Сакровіру вдалося зібрати 40 тис. військо, озброєне потай виготовленою зброєю, мисливським знаряддям та підкріплене гладіаторами-рабами у важких суцільних обладунках - крупелларіїв. З цим військом він захопив Августодунум. Такий успіх став можливим на тлі чвар між римськими легатами Віселієм Варроном та Гаєм Сілієм, які сперечалися за верховне командування в цій кампанії[39].

Панічні чутки через повстання едуїв та треверів сколихнули всю Римську імперію, але імператор Тіберій зберігав демонстративний і байдужий спокій, не змінюючи ані щоденного розпорядку, ані власної поведінки[40].

Гай Сілій отримав можливість вести кампанію та повів військо до захопленого Августодунума, спустошуючи все на своєму шляху. Юлій Сакровір вишикує своє військо очікуючи вирішальної битви, надихаючи галльких солдат минулими перемогами. Однак перелякане недисципліноване ополчення Сакровіра не змогли витримати вигляду наближення римських легіонів, яких Сілій надихнув промовою про легкодоступність багатих і розпещених едуїв. Попри тимчасову затримку, викликану непробивними панцирами крупелляріїв, яких римляни буквально пробивали кайлами й сокирами, мов кам'яні стіни, галльське військо було вщент розгромлене. Сам Сакровір із найближчими соратниками втік до Августодунума, після чого вчинив самогубство у приміській віллі, спаливши будинок[41].

Реформи імператора Клавдія

[ред. | ред. код]
Ліонська табличка, у галло-римському музеї, Ліон

Імператор Клавдій у 48 році н. е. проголосив знамениту промову, після якої Сенат приймає постанову, за якою саме едуї першими серед галлів (за словами Тацита) отримують право обіймати сенаторські посади у Римі — на знак вдячності за давній союз та за унікальний статус «братів римського народу». Водночас Клавдій поповнює звироднілий стан патриціїв за рахунок найстаріших і найзнатніших сенаторських родин, делікатно оновлює склад Сенату (дозволяючи зганьбленим членам добровільно скласти повноваження), проводить перепис населення (люструм), який зафіксував майже 6 мільйонів римських громадян, та повертається до внутрішньодинастичних проблем після злочинів його дружини Мессаліни[42].

Рік чотирьох імператорів

[ред. | ред. код]

Складні випробування чекали на едуїв під час подій Громадянської війни 68–69 років н. е. Коли намісник Юлій Віндекс підняв повстання проти Нерона, едуї та арверни підтримали його. Однак германські та рейнські легіони під командуванням Вергінія Руфа розгромили війська Віндекса. Під час цієї битви вирішальну роль відіграла батавська кіннота, яка жорстоко розчавила сили едуїв та арвернів[43].

Після падіння Нерона новий імператор Ґальба звільнив едуїв від чверті податкових виплат та нагородив їх за підтримку Віндекса[44]. Це викликало люту заздрість і обурення рейнських легіонів, які підтримали претендента на престол Вітеллія. Розлючені та жадібні до здобичі солдати Вітеллія прагнули розграбувати заможні території секванів та едуїв, звинувачуючи галлів у зухвальстві.

У подальшому розпалі війни едуї вимушено залишалися в конфлікті. Попри підтримку Вітеллія окремими представниками знаті (зокрема, едуйським трибуном Юлієм Каленом, якого відправляли вісником після битви при Кремоні у 69 році н. е.)[45], під час Батавського повстання 69–70 років н. е. Юлій Цивіліс намагався використати давні образи та розбрат серед галлів. У своїх промовах Цивіліс нагадував галлам, як вони самі знищували один одного на догоду Риму, згадуючи розгром едуїв батавською кіннотою під час повстання Віндекса, і закликав їх об'єднатися проти виснаженого Риму[43].

Однак вони відмовилися приєднатися до повстанців. Римський полководець Квінт Петіллій Церіал, надісланий імператором Веспасіаном, швидко розбив залишки повстанців. Відданість едуїв легітимній імперській владі зберегла їхні привілеї та врятувала регіон від масштабного спустошення.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Ptol. Geog. 2.8.12
  2. ↑ Strab. 4.1.11
  3. ↑ Strab. 4.3.4
  4. ↑ Plin. NH. 4.107
  5. 1 2 3 4 Koch, J. T. (Ed.). (2006). Celtic Culture: A Historical Encyclopedia (Vols. 1–5). ABC-CLIO. p. 17
  6. ↑ Steph. Byz. s.v. Αἰδούσιοι (A46.1) = Apollod. Chron. FGrHist 244 F 73.
  7. 1 2 Strab. 4.3.2
  8. ↑ Livy. 5.34.3
  9. ↑ Livy, The Periochae.
  10. ↑ Flor. 1.37
  11. ↑ Liv. Per. 61
  12. ↑ Сic. Att. 1.19
  13. ↑ App. Gall. 16
  14. ↑ Plin. NH. 17.4.3
  15. ↑ Caes. B.G. 1.3
  16. ↑ Dio Cass. 38.32
  17. ↑ Caes. B.G. 1.10-16
  18. ↑ Caes. B.G. 1.17-28
  19. ↑ Flor. 1.45
  20. ↑ Dio Cass. 38.34
  21. 1 2 Liv. Per. 104
  22. ↑ Caes. B.G. 1.31-48
  23. ↑ Dio Cass. 39.2
  24. ↑ Caes. B.G. 2.5-10
  25. ↑ Caes. B.G. 2.14-15
  26. ↑ Caes. B.G. 5.6-54
  27. ↑ Caes. B.G. 6.4-12
  28. ↑ Сaes. B.G. 7.5-17
  29. ↑ Dio Cass. 40.37
  30. ↑ Dio Cass. 40.36
  31. ↑ Plut. Caes. 26.5-6
  32. ↑ Caes. B.G. 7.32-45
  33. ↑ App. Gall. 21
  34. ↑ Dio Cass. 40.38
  35. ↑ Caes. B.G. 7.50-63
  36. ↑ Caes. B.G. 7.64-90
  37. ↑ Caes. B.G. 8.2-54
  38. ↑ Tac. Ann. 3.40
  39. ↑ Tac. Ann. 3.43
  40. ↑ Tac. Ann. 3.44
  41. ↑ Tac. Ann. 3.45-46
  42. ↑ Tac. Ann. 11.25
  43. 1 2 Tac. Hist. 4.17
  44. ↑ Tac. Hist. 1.51
  45. ↑ Tac. Ann. 3.35

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Appian. (1912). Roman history (H. White, Trans.; Vol. 1, Loeb Classical Library No. 2). Harvard University Press.
  • Caesar, J. (1917). The Gallic War (H. J. Edwards, Trans.; Loeb Classical Library No. 72). Harvard University Press.
  • Cicero, M. T. (1999). Letters to Atticus (D. R. Shackleton Bailey, Ed. & Trans.; Vol. 1, Loeb Classical Library No. 7). Harvard University Press.
  • Dio Cassius. (1914). Roman history: Books 36–40 (E. Cary, Trans.; Vol. 3, Loeb Classical Library No. 53). Harvard University Press.
  • Florus, L. A. (1929). Epitome of Roman history (E. S. Forster, Trans.; Loeb Classical Library No. 231). Harvard University Press.
  • Livy. (1924). History of Rome: Books 5–7 (B. O. Foster, Trans.; Vol. 3, Loeb Classical Library No. 172). Harvard University Press.
  • Livy. (1959). History of Rome: Summaries, fragments, and Julius Obsequens (A. C. Schlesinger, Trans.; Vol. 14, Loeb Classical Library No. 404). Harvard University Press.
  • Pliny the Elder. (1942). Natural history: Books 3–7 (H. Rackham, Trans.; Vol. 2, Loeb Classical Library No. 352). Harvard University Press.
  • Pliny the Elder. (1950). Natural history: Books 17–19 (H. Rackham, Trans.; Vol. 5, Loeb Classical Library No. 371). Harvard University Press.
  • Plutarch. (1919). Lives: Demosthenes and Cicero. Alexander and Caesar (B. Perrin, Trans.; Vol. 7, Loeb Classical Library No. 99). Harvard University Press.
  • Ptolemy. (2000). Ptolemy's Geography: An annotated translation of the theoretical chapters and regional map descriptions (J. L. Berggren & A. Jones, Eds. & Trans.). Princeton University Press.
  • Stephanus of Byzantium. (2006). Stephani Byzantii Ethnica: Vol. 1 (A–Γ) (M. Billerbeck, Ed.; Corpus Fontium Historiae Byzantinae Vol. 43/1). Walter de Gruyter.
  • Strabo. (1923). The Geography of Strabo: Books 3–5 (H. L. Jones, Trans.; Vol. 2, Loeb Classical Library No. 50). Harvard University Press.
  • Tacitus, C. (1925). Histories: Books 1–3 (C. H. Moore, Trans.; Vol. 1, Loeb Classical Library No. 111). Harvard University Press.
  • Tacitus, C. (1931). Histories: Books 4–5. Annals: Books 1–3 (C. H. Moore & J. Jackson, Trans.; Vol. 2, Loeb Classical Library No. 249). Harvard University Press.
  • Tacitus, C. (1937). Annals: Books 4–6, 11–12 (J. Jackson, Trans.; Vol. 3, Loeb Classical Library No. 312). Harvard University Press.

Див. також

[ред. | ред. код]

Галльська війна

Посилання

[ред. | ред. код]

Hermann Reichert: Häduer.У: Reallexikon der Germanischen Altertumskunde (RGA). 2. Видання. Том 13, Walter de Gruyter, Berlin/New York 1999, Ст. 274—277(нім.)

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Едуї&oldid=48559952