Династія Ляо
 | Ця стаття містить перелік джерел, але походження окремих тверджень у ній залишається незрозумілим через практично повну відсутність виносок. |
大遼 (Велика Ляо) / 契丹國 (Киданська держава) Династія Ляо | |||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||||
 | |||||||||||
| Столиця | Шанцзін | ||||||||||
| Мови | Киданська | ||||||||||
| Релігії | Буддизм Шаманізм | ||||||||||
| Форма правління | Монархія | ||||||||||
| Історія | |||||||||||
• Заснування | 907 | ||||||||||
• Повалення | 1125 | ||||||||||
| Площа | |||||||||||
• 947 року | 2 600 000 км2 | ||||||||||
• 1111 року | 4 000 000 км2 | ||||||||||
| Населення | |||||||||||
• приблизно | 3 750 000 осіб | ||||||||||
| |||||||||||
 Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Династія Ляо
| |||||||||||
Династія Ляо (кидан.: Mos Jælud, спрощ.: 辽朝; кит. трад.: 遼朝; піньїнь: Liáo Cháo, офіційно Велика Ляо (спрощ.: 大辽; кит. трад.: 大遼; піньїнь: Dà Liáo), або Киданська (Циданська) держава (кидан.: Mos diau-d kitai huldʒi gur)[1]) — держава кидань-монголів, яка займала простори Північно-Східного Китаю з моменту заснування киданської державності племінним вождем Абаоцзи (Амбагай) в 907 році та до заколоту чжурчженів в 1125 році. Столиці — Шанцзин (верховна, нині Хуейнинфу), Ляоян (східна), Датун (західна), Nanjing (південна, в районі сучасного Пекіна).
Найважливішим джерелом з історії киданів є Ляо ши — Історія династії Ляо, одна з 24 офіційних династичних історій. Вона була складена в 1343 році колективом з 23 авторів під редакцією Тогто при дворі монгольського походження династії Юань. Повністю хроніка складається з 116 голів-цзюаней. Серед джерел Ляо ши перше місце займають записки про діяння киданських імператорів, зібрані Єлюй Янем. У 1639 році Ляо ши була перекладена маньчжурською мовою і видана у 300 примірниках під назвою «Дайляо гуруни судури». Доповнення та виправлення до Ляо ши (вельми неповної) були зібрані й опубліковані Еі і Ян Фуцзи під заголовком «Ляо ши ши» («Добірка пропущеного в історії династії Ляо») і «Ляо ши шиі бу» ("Доповнення до твору «Добірка пропущеного в історії династії Ляо»). Маньчжурський текст ліг в основу російського перекладу: «Історія Залізної імперії».
Іншим джерелом є «Цидань го чжи» — «Історія держави киданів» авторства південносунського історика Е. Лунлі. У 1979 році історія була перекладена російською мовою.
Також є витяги з китайських історій, що відносяться до різних іноземних народів, включаючи киданів, опубліковані Н. Я. Бичуриним.
Засновниками династії стали вожді киданів із роду Елюй. Вождь Абагянь скористався поваленням династії Тан у 907 році, щоб атакувати північні землі Китаю. Тоді ж було оголошено про утворення нової династії, що отримала назву Ляо. Водночас кидані атакували державу Бохай, яку підкорили у 926 році. У 916 році володарі прийняли китайську титулатуру. В китайських володіннях киданські правителі продовжували танські традиції, а у своїх степових землях — традиції кочівників. Територію імперії поділено на 7 великих провінцій, що поділялися на управління (фу), які складалися з префектур (чжоу), ті, в свою черегу, з округів (сіань).
Киданська державність епохи п'яти династій і десяти царств унікальна тим, що передбачала мирне співіснування двох споріднених держав — північної, в якій дотримувалися традиційні для Великого Степу звичаї та ієрархія, і південної, побудованої за зразком Танської імперії, на заміну якій вона прийшла.
У 906 році Ляо атакувала державу Бохай. Після двадцятирічного опору Бохай все ж впав в 926 році.
За наказом Амбагая у 920 році було створено великий киданський алфавіт (з 1460 знаків), і в кінці того ж року імператор видав наказ за яким було наказано його оприлюднити і ввести у вжиток. В 925 році Справі — молодшому брату Амбагая — була доручена зустріч уйгурських послів; він за короткий термін вивчив уйгурську мову, а потім створив малий киданський алфавіт (із 350 знаків).
В 926 році імператори династії Ляо захопили землі сучасної Монголії, провінції Внутрішньої Монголії, на Далекому Сході, підкорили північ Корейського півострова. Велися успішні війни проти держав Пізня Тан та Пізня Цзінь. До 947 року останні були підкорені, після чого імператор киданів Тай-цзун перейменував державу у Да Ляо (Велике Ляо). Проте незабаром він зазнав поразки від Пізньої Хань.
У 950—960-х роках державу охопили внутрішні конфлікти, викликані боротьбою за владу всередині правлячого роду, разом з тим накопичилися проблеми між знаттю та кочівною аристократією. До 980 року імперія Ляо була суттєво послаблена. Новий період підйому Ляо пов'язаний з володарюванням імператора Шен-цзуна, який з 982 до 1031 року здійснив низку походів до Кореї, на південь Китаю, а також проти західних кочівників. В результаті Ляо досягла найбільшої могутності. Імперія Сун у 1004 році вимушена була погодитися на сплату щорічної данини у розмірі 100 тисяч унцій срібла й 200 тисяч рулонів шовку. Смерть Шен-цзуна спричинила нову боротьбу між придворними за вплив на молодого імператора Сін-цзуна. За його наступників Ляо дедалі більше поглинали внутрішні протиріччя, що шкодили зовнішньому престижу та давали змогу сусідам атакувати кордони імперії. Останнім успіхом киданів стала війна проти татарського племені цзубу у 1092—1102 роках.
У 1125 році підвладні киданям чжурчжені під керівництвом Ваньяня Агуди підняли заколот і завдяки сприянню сунського Китаю витіснили киданів у Середню Азію, де ті створили нову державу — Західна Ляо. Західна Ляо зберегла багато чого з китайської культури, сприйнятої киданями, і в пізній науковій традиції розглядається як справжня китайська династія. Чжурчжені замінили киданську імперію власною державою Цзінь.
Населення імперії оцінюється приблизно в 4 000 000 осіб. З них 750 000 складали кидані (1/5 населення), китайці — 2 400 000, бохайці — 450 000, інші племена кочівників та мисливців — близько 200 000 осіб.
Система управління киданів базувалась на поділі влади між 8 племенами. Приблизно у 8 столітті у киданів з'явилися військові вожді, які здійснювали невеликі походи. Верховна влада належала каганові, який залежав від ради восьми племен.
У 910 році у киданів з'явилися канцлери (кит. цзайсян), першим канцлером став старший брат імператриці. Згодом цзайсяни призначалися саме з роду імператриці, влада тііней і юйює (традиційний титул другої особи після кагана) поступово ослабла.
Спочатку функції уряду Ляо виконував двір імператора. Цей двір був кочовий і переміщався разом з імператором, який переміщався між столицями протягом року, влаштовуючи в проміжках полювання. Влада зосереджувалася в Таємній раді при імператорові. Його склад не був визначений або стабільний. Туди входили найважливіші юйює (військові вожді без певних повноважень), тііни («помічники» імператора-кагана), канцлери, представники пологів Єлюй і родичі імператриці, а також просто довірені особи імператора. Власне багато «чиновників» були просто родичами або представниками родів Єлюй і Сяо, і самі не займалися адмініструванням, а просто займали посаду і перебували у свиті патрона. Для управління поточними справами чиновники зазвичай переміщалися в Середню столицю.
У цілому країною керували два великі та розгалужені роди — Єлюй — рід імператорів, і Сяо — рід імператриць. Рід Єлюй ділився з часів Абаоцзи на 5 підрозділів — гілка Абаоцзи і 6 підрозділів — бічні гілки. Прямі нащадки Абаоцзи відносились до «чжан хен» — поперечним шатрах, а нащадки його дядька і братів до «саньфу фан» — трьом відгалуженням батьківської сім'ї. Рід Сяо був уйгурського походження і ділився на багато гілок. Всі представника Єлюй одружувалися тільки з дочками роду Сяо. У першій половині XI століття був прийнятий ряд указів, де зазначались гілки роду Сяо які можуть надавати дружин старшим гілкам роду Єлюй.
В 921 році були введені китайські чини і ранги. Чиновники були розділені на дві «адміністрації»: північну (Бейфу), яка керувала киданями та іншими кочівниками та південну (Наньфу), яка керувала китайцями. Ключовим органом була північна адміністрація. Очолювали її два канцлери — північний і південний. На посади північних канцлерів систематично призначалися представники роду Сяо, що послаблювало бунтівну киданську знать. Південним канцлером призначався представник роду Єлюй, він наглядав за племенами іші, чуте, туцзюй, бо ті вважалися ненадійними. Північній канцелярії був підпорядкований Секретаріат, який керував всією імператорською кореспонденцією та указами. Великий «лінья» був верховним ученим і займався складанням офіційних документів і системою іспитів.
Південна адміністрація — Наньфу копіювала структуру і ранги чиновництва імперії Тан. Основна частина складалася з шести міністерств: чинів, покарань, податків, церемоній, громадських робіт, військових справ. Була також конфуціанська академія — Ханьлинь. Південна адміністрація підбирала кандидатури генерал-губернаторів південних провінцій, а вже генерал-губернатор призначав всіх інших місцевих чиновників. Китайські чиновники не мали безпосереднього доступу до імператора, вони зверталися до нього тільки заочно. До 1114 року вони навіть не брали участі у вирішенні найважливіших питань.
У п'ятьох столицях були свої намісники з військовою і цивільною адміністрацією різної структури. У Західній столиці були зосереджені військові органи, в Південній і Середній — фінансові та фіскальні.
Верховним суддею був «ілиби» йому підпорядковувалося багато нижчих суддів. Існував дуалізм: між собою кидані керувалися своїми звичаями, а китайці письмовим правом. Конфлікти між цими категоріями розглядали ілиби.
Окремими племенами могли управляти і генерал-губернатори звані цзедуши. Киданські племена зберегли посади військових вождів — ілицзинь, вони ж керували судом у своїх племенах.
| Храмове ім'я | Особисте ім'я | Роки правління | Девіз і роки правління |
|---|---|---|---|
| Тайцзу 太祖 Tàizǔ |
Елюй Абаоцзі 耶律阿保機 Yēlǜ Ābǎojī |
907–926 |
|
| Тай-цзун 太宗 Tàizōng |
Елюй Дегуан 耶律德光 Yēlǜ Déguāng |
926–947 |
|
| Ші-цзун 世宗 Shìzōng |
Елюй Жуань 耶律阮 Yēlǜ Ruǎn |
947–951 |
|
| Му-цзун 穆宗 Mùzōng |
Елюй Цзін 耶律璟 Yēlǜ Jǐng |
951–969 |
|
| Цзін-цзун 景宗 Jǐngzōng |
Елюй Сянь 耶律賢 Yēlǜ Xián |
969–982 |
|
| Шен-цзун 聖宗 Shèngzōng |
Елюй Лунсюй 耶律隆緒 Yēlǜ Lóngxù |
982–1031 |
|
| Сін-цзун 興宗 Xīngzōng |
Елюй Цзунчжен 耶律宗真 Yēlǜ Zōngzhēn |
1031–1055 |
|
| Дао-цзун 道宗 Dàozōng |
Елюй Хунцзі 耶律洪基 Yēlǜ Hóngjī |
1055–1101 |
|
| Єлюй Яньсі 耶律延禧 Yēlǜ Yánxǐ |
1101–1125 |
|
Абаоцзи почав створювати Ляо з отримання контролю над містами, де жило осіле населення. Судячи з розкопок в ляоських містах, кидані спеціально залишали великі незабудовані простори всередині міських стін. Ймовірно порожні ділянки призначалися для установки юрт або випасу коней. Знатні кидані мали в столицях спеціальні постаменти на які вони встановлювали свої намети. Киданські імператори вважали що краще жити і правити країною не з палаців, а з розкішних наметів, які могли встановлюватися всередині міських стін.
Кидані запозичили танську систему п'яти столиць (головних міст «округів»), яка була повністю сформована до 1044 році. Спочатку, двір кіданського імператора переміщався протягом року по 4 «баштах» для управління країною. Згодом кидані запозичили містобудівні традиції китайців, бохайців, уйгурів. Напрацювання киданів були згодом використані чжурчженями, які стали будувати міста на більшій площі з посиленими захисними спорудами.
Верхня столиця (Шанцзін) в сучасній Внутрішній Монголії була побудована за наказом Абаоцзи в 918 році за 100 днів. Периметр стін міста становив приблизно 10,8 км. Місто представляв прямокутник розділений річкою: одна частина «імператорське місто», друга частина — поселення китайців. У місті були побудовані буддистські, даоські й конфуціанські храми. В 926 був побудований палац для Абаоцзи. Верхня столиця вважалася головною. Східна столиця (Дунцзін) знаходилася на території підкореної держави Бохай. Нині це Ляоян. Статус столиці він отримав у 938 році.
Південна столиця (Нанцзін), розташована поблизу сучасного Пекіна, отримала свій статус у 938 році. Периметр стін становив 14,4 км. Середня (Центральна) столиця — Даминчен (або Чжунцзін) у сучасній провінції Хебей поблизу річки Лао була заснована на землях кумоси у 1007 році. Нині це Нинчен. Периметр стін становив близько 15 км. Пізніше в місті був побудований храм предків зі статуєю імператора Цзин-цзуна. Сіцзін (Західна столиця) розташована поблизу сучасного Датуна.
В адміністративному сенсі Ляо ділилася на: 5 столиць — вони управлялися незалежно від навколишньої території, шість областей, які були столичними районами навколо столиць — фу (府), 156 префектур (за межами столичних районів) — чжоу (州), сюди ж відносилися воєводства — цзюнь та міста — чен, 209 повітів — сянь (县), 52 племені — буцзу, 60 васальних володінь (шу го).
Особливий судовик вважався не потрібен. Усе це успішно замінювала народна культура. Укази імператорів стосувалися конкретних проблем. Звичай часто просто замінював закон та досить ефективно. Тільки в південних регіонах існували складні норми на основі традиційного китайського права.
Поділялося на киданів та власне китайців, кожен з них жив за власними традиційними практичками та звичаями. На чолі стояла вища киданська знать на чолі із імператором та вождями племен. Високі позиції в еліті займала спадкова знать двох кланів Єлюй та Сяо (клан імператриці). Клан Єлюй ділився на «п'ять підрозділів» (до них належала сім'я імператора) і «шість підрозділів», які керувалися великими князями (даванами). Прямі нащадки Абаоцзі, а також нащадки його двох дядьків та братів утворювали чотири провідні лініджі. Представники цих кланів були найбільшими власниками країни і займали більшу частину найважливіших військових і цивільних постів у адміністрації імперії[2][3]. Представники клану імператора і клану імператриці не могли одружуватися з представниками інших племен киданів.
Нижче стояли вожді киданських племен, представники інших аристократичних родів та імператорська служила знать як киданського, так і китайського походження. Для них також був характерний високий майновий статус, але стабільні доходи гарантувалися лише перебуванням на державній службі
Доходи киданської еліти від податків і китайських дарів були настільки значні, що частина аристократії не бачила необхідності продовження набігів і захоплень, а це виключало можливість отримання додаткових ресурсів для рядових кочівників. Інша частина киданської знаті, навпаки, оцінивши масштаби китайського впливу, боялася втрати своєї номадної культури.
Для кочівників-киданів Ляо мала виступати передусім як номадна імперія. І це означало необхідність зміцнення влади киданів як над землеробами, а й над кочовим населенням монгольських степів. Підсумком стала поява на початку ХІ ст. цілої мережі міст у Монголії. Перенесення китайських традицій на управлінську практику північної адміністрації (створення державного сектора, податки, зростання кількості посад) сприяло поступовому зародженню станових кордонів у киданському середовищі, викликало процеси десоціалізації серед кочівників. Еліта, яка багато в чому орієнтувалася на китайські стандарти, додавала до свого привілейованого стану різні придворні посади, володіння земельними ресурсами, участь у розподілі державних доходів, іншу, не пов'язану з кочовим способом життя, модель повсякденного життя. Таким чином, намітився розрив між цінностями рядових кочівників та киданської аристократії.
Нижче розташовувалося чиновництво, китайська провінційна шляхта. На середину X в. деякі передкризові риси у житті Ляо фіксують китайські джерела. Для більш ефективного функціонування південної адміністрації у 988 р. було відновлено систему іспитів для поповнення чиновницького стану. Державна служба вимагала певної кваліфікації. Завдяки військовій службі та освіті залишалися канали соціальної мобільності. Але люди незнатного походження могли потрапити лише до нижчих верств еліти. До них можна віднести і представників китайської провінційної адміністрації.
Завдяки розвитку торгівлі, в імперії також виник заможний купецький клас. Вони або торгували в п'яти столицях, префектурах та повітах, або подорожували між Ляо, П'ятьма династіями та іншими державами або династією Сун. Деякі навіть ставали посланцями, що представляли династію Ляо на переговорах.
Невільне населення ділилося на категорії «буцюй», які належали окремим особам, але не звільнялися від державних зобов'язань. Гунху, гунфеньху, чжуаньху — були державними рабами, здебільшого військовими поселенцями. «Шу шань» — були державними ремісниками, вони не несли інших повинностей, крім надання своєї продукції державі. Справжніх рабів було не багато, головним чином це були раби киданских аристократів і монастирів. Положення їх було різне, але їх було заборонено вбивати. Законом 1013 року було обмежено боргове рабство.
Киданських жінок навчали полювати, вони керували сімейними стадами, отарами, фінансами та майном, коли їхні чоловіки були на війні[4]. Жінки вищого класу могли обіймати урядові та військові посади. Кілька жінок, таких як імператриці Ляо Шулуй Пін (імператриця Іньтянь), її племінниця Сяо Вень (імператриця Цзін'ань) та внучата племінниця Сяо Янь'янь (імператриця Чентянь), брали участь у військових справах, супроводжували імператора в битвах, командували власними арміями та ходили на полювання[5].
Шлюбний вік для чоловіків становив бл. 16 років, тоді як жінки одружувалися близько 19 років, хоча шлюб у молодшому віці відомий для обох вікових груп. Чоловіки зазвичай одружувалася з жінками, які були старшими за неї. Полігамію практикували чоловіки-кидані, які мали кілька дружин, іноді одружуючись з кількома жінками, які були сестрами в сороратних шлюбах[6]. З часом киданська знать відійшла від цього до практики ханьців, яка передбачала одну дружину та одну або кілька наложниць. Це робилося значною мірою для того, щоб полегшити процес успадкування.
Серед простолюдинів киданів жінки не мали шлюбів за домовленістю та приваблювали залицяльників співом та танцями на вулицях. Цнотливість не була вимогою для шлюбу серед киданів[7]. Заручини вважалися в киданському суспільстві такими ж важливими, як і шлюб, і їх було важко анулювати. Наречений зобов'язувався працювати 3 роки на родину нареченої, платити викуп за наречену та щедро обдаровувати родину нареченої подарунками. Через 3 роки нареченому дозволялося забрати наречену до себе додому, і наречена зазвичай розривала всі зв'язки зі своєю родиною[8]. Викрадення жінок шлюбного віку було поширеним явищем. Іноді викрадення, а також статевий акт були заздалегідь домовлені як частина процесу залицяння, після чого вони поверталися до дому жінки, щоб оголосити про свій намір одружитися. В інших випадках викрадення відбувалося без згоди та призводило до зґвалтування[9]. Киданські жінки мали право на розлучення та могли знову вийти заміж після розлучення.
Кидані були кочівниками, які тримали велику та дрібну рогату худобу. У їхньому житті велику роль відігравало полювання та риболовля. Хань Яньхуй, утікач з Сун і колишній імператорський радник, організував на землях киданів китайські поселення з адміністрацією, стінами, торгівлею і землеробством. Десь після 902 року було засновано перше китайське місто — Лунхуачжоу.
При Ляо кидані продовжували розводити коней, корів, овець, кіз, верблюдів, і, можливо, оленів. Імператорські табуни коней налічували близько 1 млн голів і призначалися для постачання армії. Для управління табунами були призначені спеціальні чиновники, що наглядають за пастухами. Киданскі коні, в основному, були малорослі та добре пересувалися лісами. Основу харчування киданів становила баранина. При останньому киданському імператорі для потреб двору забивалося 300 овець у день. Корови утримувались заради молока. Биків впрягали у вози. Розведення верблюдів було запозичено від уйгурів. Верблюдів використовували для переміщення кібіток і возів. Це була досить дорога тварина, коштувала близько 8 овець (бик коштував 3 вівці). Кіз тримали небагато: їх кістки були знайдені в могилах, іноді козли зустрічаються на фресках. Швидше за все козлів використовували як ватажків для овечих отар. Судячи по знайденим кісткам, кидані тримали трохи свиней і курей. Крім того, китайці, що жили в містах, розводили свиней. Судячи по фрескам, кидані розводили і трохи оленів: на фресці з могили Хуре-біття зображений олень, якого кидані впрягають у віз.
Землеробство було долею китайських і бохайських підданих імперії. Як допоміжна галузь господарства землеробство було і у киданів. Найпоширенішим злаком було просо. Також вирощувалися кавуни (їх отримали від уйгурів), боби, конопля. На півдні китайські населенням вирощували рис, ячмінь, пшеницю, шовковицю. На півночі городи влаштовували на піднятих над землею грядках. Кращі землі імперії були віддані під державні пасовища.
Полювання хоч і не була важливою галуззю господарства, як у часи до утворення Ляо, продовжувала відігравати важливу роль у житті кіданського двору. Головними об'єктами полювання були олені і лосі. Полювали також на кабана, хутрового звіра (соболь, лисиця, видра, горностай), зайців, водоплавну птицю, тигрів, барсів. Імператорським вважалося облавне полювання — сотні киданських вершників утворювали ланцюг і заганяли звіра на стрільців. Це полювання вважалося державною справою та військовими вправами. Також було полювання з приманкою — відомо, що при імператорах Ляо кращими манцями були чжурчжені. При дворі також любили полювання на соколів та орлів.
Рибальство традиційно відігравало важливу роль у житті киданів. Сам імператор раз на рік був зобов'язаний провести ритуальну риболовлю — «Свято першої риби», коли імператор особисто повинен був зловити калугу. Зазвичай рибу ловили через ополонку, найчастіше на Сунгарі.
Ще до утворення імперії кидані були вмілими ремісниками і забезпечували себе необхідними в кочовому побуті речами. Зокрема, киданські сідла активно завозилися в Китай. Залізоплавильне ремесло було засноване ще при батькові Абаоцзи. Згодом виробництвом заліза в Ляо стали займатися бохайці в районі Ляохе, Кулі-Мурень, нагір'я Жахе і гір Ляоси. Золото і срібло видобували на витоках річки Ляохе. Знаходились також вироби з міді та бронзи. Про майстерність лаоських ковалів можуть свідчити похоронні дротяні костюми: аналіз костюма з Хаоцаньин показав, що він зроблений з мідного дроту з вмістом міді близько 96,3 % і товщиною 0,5-0,8 мм.
Киданський посуд добре відомий археологам, виготовлялася він з глини на гончарному колі. Майстерні з виробництва порцеляни розкопані в Гангуаньтуні, Дагуаньтуні і Ганваяотуні. У декорі переважали рослинні мотиви, особливо півонії. Гончарні майстерні розташовувалися в околицях ляоських столиць. Вже в X столітті були приватні та державні майстерні, якими керували спеціальні чиновники. Для випалу використовували дрова і солому, а для печей поблизу Пекіна — кам'яне вугілля.
З розвитком сільського господарства, скотарства та ремесел обмін поступово ставав частішим, а комерційна діяльність — дедалі активнішою. Після того, як п'ять столиць Ляо були побудовані одна за одною, всі вони стали важливими торговими містами династії Ляо. Обмін між Ляо та навколишніми державами, етнічними групами та племенами здебільшого здійснювався через данину та взаємну торгівлю.
Ляо переважно здійснювала взаємодоповнюючу торгівлю з династіями Сун та Західною Ся через прикордонні ринки. Крім того, велася торгівля з Японією, Корьо, Аббасидським халіфатом та Караханідським ханством.
Ціни за часів династії Ляо були дуже низькими. Хоча існував податок на сіль і вино, ставки податку варіювалися залежно від місця. Процвітання комерційної торгівлі сприяло розвитку грошової економіки.
Згідно з історичними записами, батько Єлюй Абаоцзі, Салар, вже почав карбувати монети. Однак кількість використовуваної валюти була невеликою. За часів правління імператора Шіцзуна з Ляо, Шанцзін все ще використовував тканину для транзакцій, оскільки не було грошей. У різних місцях використовувалися різні валюти. Наприклад, до імператора Шенцзуна було викарбувано дуже мало монет Ляо, а після імператора Шенцзуна - трохи більше, але вони все ще становили дуже малу частину обігу, менше двох відсотків. Основною валютою були монети династії Сун, далі йшли монети династій Тан та П'яти династій, а також монети інших династій.
Першою «киданською» армією стала сувейцзюнь — «військо, що охороняє ставку» — особиста гвардія кагана, складалася з 2000 кращих молодих воїнів усіх восьми племен. Першим командиром став Єлюй Хелу. Ця гвардія була створена Абаоцзи близько 910 року.
Пізніше киданське населення від 15 до 50 років було занесено в списки і розбито на десятки, сотні й тисячі. На одного воїна повинно було виділятись: 3 коня, 1 фуражир, 1 слуга. Із знаряддя: залізні лати з 9 частин, чепрак, узда, лати для коня (залізні або шкіряні), 4 цибулі, 400 стріл, 2 списи (довгий і короткий), булаву-гудо, сокира, алебарду, прапорець, молоток, шило, кресало, балію, 10,3 літрів провіанту (сухого), мошок, гак, парасолька, 64 м мотузки для коней. В поході воїни повинні були забезпечувати себе самі, зазвичай це означало грабіж населення.
Мобілізація проводилася шляхом направлення до вождів киданських і деяких союзних (кумоси) племен та намісникам столиць спеціальних бирок (пайзца). Після цього вони повинні були чекати від імператора пароля: кожному надсилалася половина спеціального значка у вигляді золотої рибки, друга половина зберігалася у кожного з їхніх командувачів. Якщо половинки збігалися війська висувалися в похід. Війну починали з обов'язкових жертвоприношень і молитов духам. Зазвичай воювали з осені по весну. Табори робили не укріпленими.
Основою ляоської армії став «ордо». Ордо представляв особисту гвардію імператора. Після смерті імператора ордо ставало охороною його мавзолею і новий імператор збирав своє ордо. Ордо було зосереджено у 5 столицях і збиралося на підставі спеціального розпорядження швидше ніж ополчення киданських племен. Чисельність ордо досягала 100 000 воїнів особисто відданих імператору. Кожен наступний імператор збирав ордо з членів сімей ордо колишнього імператора (крім тих, що ставали охороною мавзолею покійного імператора). Ордо харчувалися за рахунок приписаних до нього дворів китайців і бохайців. В 926 році 6 000 воїнів-ордо обслуговувало — 15 000 дворів, надалі 140 000 дворів годувало 76 000 ордо.
Ордо було розбито на полки по 500 або 700 чоловік, 10 таких полків складали дивізію і 10 дивізій армії.
Воїни «ордо» билися як важка кавалерія, причому носили обладунки, вершники та коні. На озброєнні перебували списи, луки, мечі й булави з довгими рукоятями, які можна бачити на фресках. Кожного воїна супроводжував фуражир i слуга. Фуражирові, зазвичай, давали обладунки та зброю. Слуга міг супроводжувати воїна і без зброї. Ляоська армія, зазвичай, розташовувалася на полі бою трьома лініями: у першій розташовувалася легка кавалерія, у другій вершники в обладунках, в третій важка кавалерія на броньованих конях (найчастіше це і були «ордо»). Китайці та бохайці використовувалися як піхота: мечники, арбалетники, обслуга облогових машин, головним чином при облогах. Місцеве населення зганялось для використання як першої хвилі атаки — своєрідного «живого щита». Полиці ордо вступали в бій черзі: по команді один полк з 500 чи 700 чоловік атакував лінію супротивника і якщо їм не вдавалося пробитися, то полк відступав, а інший в цей час починав атакувати. Якщо лінія противника була прорвана в одному місці, то всі полки починали наступ одночасно. Така тактика застосовувалася якщо супротивник залишався в обороні і сам не робив активних дій. Сигнали подавалися прапорцями і барабанами.
Кожне киданське плем'я виставляло (мається на увазі ополчення племен, а не воїнів-ордо) мінімум 1 000 воїнів для походу. Інші племена призивалися час від часу і зазвичай як допоміжні війська — піхота, зрідка кіннота. При цьому зброю вони отримували виключно тільки перед боєм. Бохайці виставляли 10 000 піхоти і вершників. Киданські аристократи могли також тримати свої дружини до 1 000 вершників. Гарнізони охороняли міста, але в походах участі не брали.
Всього Ляо могло зібрати кількасот тисяч воїнів. Відмінні зображення ляоських воїнів можна знайти в ілюстрованому сувої імператора Гао-цзуна, що містить поему Лю Шана (VIII століття) про життя Цай Веньцзи в полоні у хунну — «Хуцзя шиба пай[en]». Хоча в поемі розповідається про часи пізньої Хань і Троєцарствія, Гао-цзун, які виливались у малюнках кочівників-хунну, сучасних йому киданів (і можливо чжурчженей). На одному з малюнків можна бачити, імовірно ляоського воєначальника в позолочених ламелярних обладунках, оточеного зброєносцями та слугами.
Спочатку кидані мали храм предків біля підніжжя гори, де, за їх віруваннями, мешкали предки восьми киданських племен. У релігійному плані кидані-кочовники зберігали традиції шаманізму та анімізму. Ті, що селилися на китайських землях більше підтримували буддистські течії. Водночас вплив свій зберегли даосизм та зороастризм.
Абаоцзи офіційно став протегувати буддизм і сприяв його поширенню серед киданів. Киданські імператори та аристократи стали дарувати буддійським монастирям сотні селян, які фактично прирівнювались до рабів. Поступово буддійська громада стала найбільшим землевласником в Ляо. Так 100 ченців володіли 3000 му землі, 7 000 фруктових дерев, 70 готелями, лавкою лихваря і капіталом 5 000 зв'язок монет. Монастирі не обкладалися податками.
В 916 році був побудований храм Конфуція. Цікаво, що підштовхнув імператора до цього кроку старший син — спадкоємець, який був зацікавлений у поширенні китайської традиції спадкування престолу від батька до сина, замість киданської родової — від одного брата на іншого. Згодом сунський посол Кун Даофу, сам нащадок Конфуція в 45-му поколінні, знайшов киданське розуміння образу великого вчителя дуже вульгарним.
Сто років потому після Абаоцзи імператор Шен-цзун прославився як покровитель буддизму. Кидані вважали буддизм «уйгурською» релігією, а не китайською, отже позбавленої політичної бази, а значить загрозою киданському правлінню. Хоча буддизм міг бути дуже поширений серед киданської знаті, невідомо наскільки він проник в масу звичайних кочових киданів. Згодом у кожній з киданських столиць були конфуціанські, буддистські і даоські храми, а іноді і храми імператорів-предків. Самі імператори, незалежно від особистих уподобань, здійснювали всі обряди кіданського анімізму.
Деяке поширення на західних землях Ляо знайшло маніхейство, що розповсюджувалось уйгурами. Уйгури вважалися союзним киданям народом, а уйгурський рід Сяо надавав наречених царюючої киданської династії Єлюй. Кидані-маніхеї згадуються арабським істориком Ібн ал-Асиром в записі про події XIII століття, тобто вже після розпаду великого Ляо, коли частина киданів утворила державу Кара-киданів, де вплив уйгур був ще значнішим.
Киданська мова тісно пов'язана з монгольською мовною сім'єю. Вона віддалено пов'язана з монгольською мовою з багатьма запозиченими словами з тунгуських та тюркських мов.
У 920 році було розроблено першу з двох кіданських писемностей, велику киданську писемність. Друга писемність, малу киданську писемність, була розроблена у 925 році. Обидві писемності базуються на одній розмовній мові та обидві містять поєднання логографів та фонографів. Незважаючи на поверхневу схожість з китайськими ієрогліфами, киданські писемності функціонально незрозумілі для китайських читачів, і жодна з них не була повністю розшифрована донині.
Письмо мало близько 3000 символів і використовувалося для перекладу китайських текстів на киданську мову. Поширення цієї писемності було заборонено за межами території киданів, і практично нічого з неї не збереглося до сучасності. Відомий лише один рукописний текст великим киданським письмом (Nova N 176), і жодного рукопису малою киданською писемність невідомо.
Більшість збережених зразків обох киданських писемностей – це епітафії на кам'яних табличках, а також низка написів на монетах, дзеркалах і печатках. Кам'яні різьблення киданів виготовлено як великими, так і малими літерами та зазвичай поділяються на пам'ятні стели, записи про будівництво храмів, панегірики, епітафії та написи. Прикладами кам'яних різьблень киданів з великими літерами є: «Пам'ятна стела імператора Тайцзу з Ляо» (фрагмент), «Стела пані повіту Ланьлін Великої династії Ляо, що будує храм Цзін'ань», «Епітафія Єлюй Янніна», «Епітафія Сяо Сяочжуна», «Епітафія покійного великого наставника» та «Епітафія Північного короля». Серед них «Епітафія Північного короля» (також відома як «Епітафія Єлюй Ваньсіня») є найчіткішим киданьським кам'яним різьбленням з великими літерами. Вона розповідає історію Єлюй Ваньсіня. Ця епітафія друкується як великими літерами киданської писемності, так і китайськими літерами часів династії Ляо. Завдяки акуратності символів та великій кількості символів, це сприяє інтерпретації кіданського письма з великими символами[10].
У складі Історичного бюро призначалися посадовці для нагляду за складанням історії. Вони писали щоденні записи, календарі, двадцять томів достовірних записів та національну історію. Вони також переклали багато книг династії Хань на писемність Ляо, такі як «Історія п'яти династій». Серед них достовірні записи, написані династією Ляо, стали одним з основних матеріалів для «Історії Ляо».
Династія Ляо також стала свідком появи словника китайських ієрогліфів Лонкань Шоуцзін, який був складений для буддистів для вивчення буддійських писань.
Ляо була відома своєю медициною. Лікар Чжилугу написав «Май Цзюе» та «Чжень Цзю Шу», де описано методи лікування ждля використання в клінічній практиці. Вень Вейцзянь був відомий працями, де описано як зберігати і муміфікувати трупи за допомогою спецій, солі та галунів.
Імператори надавали великого значення астрономічним спостереженням, і люди того часу пов'язували небесні явища з політичними справами. Розмальована зоряна карта із зображенням двадцяти восьми особняків та дванадцяти знаків зодіаку була виявлена в гробниці Ляо в Сюаньхуа, провінція Хебей, у 1971 році. Ще дві зоряні карти були виявлені в гробниці династії Ляо в Сюаньхуа в 1989 році. Окрім того, що вони були схожі на попередню карту, вони також містили дванадцять тварин зодіаку, всі зображені в людській подобі, що свідчить про те, що астрономія династії Ляо досягла дуже високого рівня[11].
Ляо успадкувала календарі П'яти династій та внесла незначні покращення. Династія Ляо спочатку використовувала календар Тяоюань часів Ма Чун'юань часів Пізньої династії Цзінь, але в 995 році вона прийняла календар Дамін
Твори охоплювали різні жанри, включаючи поезію, лірику, пісні, рапсодії, прозу, меморіали та листи, що охоплювали такі теми, як особисті роздуми, застереження, сатира та оповіді. Серед авторів були імператори, імператриці, члени імператорської родини, чиновники, різні племена та юнаки з імператорського двору. Киданьська поезія та лірика варіювалися від потужних та величних до свіжих та елегантних. Імператор Сінцзун також був майстерним у поезії та прозі. Імператор Даоцзун мав найвищу літературну освіту, відзначаючись у поезії та рапсодіях, з творами, які були свіжими, елегантними та глибокими за змістом. Він написав «Оду жовтим хризантемам Лі Яна».
Єлюй Туюй, ван Дунданя, член імператорської родини, написав «Вірші приємного пасторального життя» та «Вірші про море». Єлюй Голіу написав «Оду про кролика» та «Пісню пробудження та сну». Єлюй Цзицзун склав поетичну «Збірку Сітіна». Імператриця Сяо Гуаньінь склала «Меморіал про полювання», «Хуейсіньюань» та поему «Імператор та його міністри поділяють однакові почуття, а народ поділяє однакові звичаї», щоб виразити свої політичні ідеали турботи про безпеку країни та принесення блага народу. Окрім «Пластинки з пекучим перцем» Ван Діна, існує також «Пісня п'яної праведності» Сігуна.
Буддизм справив винятково глибокий і дуже плідний вплив на культуру і мистецтво киданів, багато в чому визначивши характер їхнього світосприйняття. Місцеве мистецтво увібрало в себе типові для буддизму уявлення про карму, а також своє прагнення до духовного відродження і просвітлення. Картини династії Ляо мають високу художню цінність. Кидані чудово малювали ландшафти луків та кінних фігур, а династія Ляо дала багато досвідчених художників, які створили велику кількість чудових робіт. Відомими працями є «Стрільба з лука на коні» Єлюй Туюя, «Сцена полювання» Ху Хуаня, а також анонімні «Червоний клен та олень» та «Осінній ліс та олень». Відомим каліграфом і живописцем був Сяо Жун. Юй Чжунвень вправно малював фігури та коней, а його картини «квіти та бамбуком» були натхненні Вень Туном. Серед інших відомих постатей – Єлюй Тізі, Сяо Ши, Чень Шен, Чан Сіянь та У Цзючжоу. У розписах часу імперії Ляо ми бачимо сцени приготування чаю, зображення концертів та клопіткої діяльності слуг, трудящих по дому, різноманітних сільських робіт, трапез та чаювання, а також релігійно-міфологічних мотивів. Окрему групу складають зображення імператорських полювання, які також були надзвичайно розробленим придворним церемоніалом [12]. Буддійське образотворче мистецтво відрізнялося дуже розробленою іконографією, включаючи типи будд, бодхисаттв і різних небесних істот.
При цьому не отримав розвитку пейзаж як самостійна тема в образотворчому мистецтві. Так, у настінних розписах гробниць, виконаних киданськими художниками, ми практично не зустрінемо зображень пейзажу, даного у вигляді просторового континууму, в якому взаємозв'язок між окремими елементами хоча б віддалено нагадував порядок їхніх стосунків у реальності. Лише зрідка виникають окремі мотиви природного світу, присутність яких має на увазі, що дія відбувається на свіжому повітрі. Така чарівна сценка, де показано, як жінка вчить вимовляти папугу, що сидить перед нею на столику (з гробниці Пао-Шань, що знаходиться в однойменному районі у Внутрішній Монголії в КНР).
Зображення міфологічного птаха, представлене в орнаментально стилізованій формі, також зустрічається на похоронному одязі часу імперії Ляо (наприклад, з так званої гробниці Ємаота). Інший приклад представляє орнамент у вигляді пар феніксів на прозорій сітці (вуалі), знайденій у похованні знатної жінки, відомому як «гробниця Туержі-Шань» [13]. Зображення драконів та міфологічних птахів також зустрічаються у виробах художнього ремесла на кшталт знаменитих срібних корон та поясних прикрас, що періодично виявляються під час розкопок у гробницях у Внутрішній Монголії.
Скульптурні роботи характеризуються енергійною та реалістичною технікою різьблення. Прикладом є серія зображень буддійських архатів, виготовлених із глазурованої кераміки. Хоча питання про час створення скульптур також належить до дискусійних, є підстави вважати, що вони були виготовлені на початку XIII століття. У зв'язку з цим варто особливої уваги, що техніка їх виконання, що спочатку склалася в китайському мистецтві часу династії Тан, до цього часу вже представлялася для нього помітним архаїзмом, проте отримала друге життя в художній традиції імперії Ляо, де виявилася як би законсервованою. Загальна кількість скульптур цієї серії, розкиданих нині по різних музеях світу (Британський музей, Музей Метрополітен, паризький музей Гіме та інші), сягає восьми, проте спочатку їх могло бути вдвічі більше[14].
Архітектурне мистецтво в першу чергу відображається в пагодах та храмах. Зведення численних релігійних споруд було визначено необхідністю відправлення релігійних ритуалів буддизму, в першу чергу для проведення медитації, а також для організації навчального процесу з оволодіння його духовними основами, що закономірно перетворювало храмові комплекси на центри духовного життя імперії. Пагода храму Цзюешань у Лінцю, провінція Шаньсі, пагода храму Тяннін у Пекіні, Біла пагода в Ляояні, провінція Ляонін, та Золота пагода в Сімучені, Хайчен, є естетично привабливими та видатними представниками найпопулярніших багатокаркасних пагод династії Ляо. Павільйон Гуаньінь храму Дуле в Цзісяні, Тяньцзінь, поєднує в собі сильні сторони династій Тан і Сун, демонструючи величний та розкішний вигляд[15].
Пагода храму Цзюешань
пагода храму Тяннін у Пекіні
Біла пагода в Ляояні
Народна музика династії Ляо зазнала глибокого впливу династій Тан та Пізньої Цзінь. На цій основі вона була інтегрована з народним мистецтвом киданів та встановила форму, подібну до придворної музики. Використовувалися такі музичні інструменти: сопілка, флейта, шен, піпа, п'ятиструнна цитра, кунхоу, чжен, фансян, гілковий барабан, другий барабан, третій барабан, поясний барабан, великий барабан та хлопавка. Санле складався з 12 осіб і був повноцінною виконавською командою. Оркестр був розташований у два ряди. Під третьою особою в першому ряду була невисока танцівниця, яка граційно танцювала під ритм.
Кидані продовжували переважно дотримуватися кочових звичаїв. Вони переважно жили в наметах, але деякі також жили в палацах. Це відбилося навіть в діяльності імператорського двору. Особливим способом життя був «Набо» чотирьох пір року. Центральний уряд династії Ляо, очолюваний імператором та його чиновниками, подорожував різними місцями відповідно до чотирьох пір року. Місцем їхнього палацевого намету був «Набо». Інші звичаї включали «Перший рибний бенкет» та «Перший гусячий бенкет».
У повсякденному житті кидані дотримувалися традицій народів Північної Азії та переважно носили шуби з овець та лисиць. Знать та чиновники переважно носили шуби з соболя та шовковий одяг, а також багато прикрас.
Боротьба, поло, стрільба по вербі, фестиваль стрільби по кроликах, го та нарди були дозвіллям населення.
Культура їжі кіданів була адаптована до місцевих умов, з цукатами та сухофруктами, які виготовлялися шляхом замочування фруктів у бджолиному воску для легшого зберігання. Також існував звичай «замочування диких слив у меді». Сухофрукти, що сьогодні готуються в Пекіні сьогодні, також є продовженням «гірських фруктів, просочених медом», та «гірських фруктів, висушених медом»[16]. Пиття та вживання м'яса були поширеними явищами.
На Новий рік вони пекли коржі з клейкого рису та білого овечого мозку. На сьомий день першого місячного місяця вони їли млинці, які називалися «сюнтяньськими коржами».
Археологами розкопано значну кількість лаоських склепів для яких трупопокладення проводилось із характерним інвентарем: похоронні маски, різьблені дерев'яні саркофаги, дротяні похоронні костюми. На стінах склепів робили фрески, які дають інформацію про повсякденне життя киданів. Вхід в типовий склеп був на південній, південно-східній стороні. Для ляоських китайців характерною була кремація.
Киданська похоронна маска одягалась разом з частиною дротяного костюма. Мавзолеї киданських імператорів характеризувалися наземними поминальними храмами, навколо яких часто будували захисні стіни з воротами. Похоронна камера облицьовувалася зсередини дерев'яними брусами, так що похоронна камера нагадувала юрту. Дерев'яний саркофаг, при цьому міг робитися по моделі будинку: з хибними дверима, віконцями, похилим дахом, до стелі або стіни вішали бронзові дзеркала.
Підготовка тіла знатного киданя до поховання починалася з видалення нутрощів і набивання тіла ароматичними речовинами, видалялась кров з вен. На обличчя містилася золота або срібна маска, тіло одягалось в дротяний костюм, який запобігав розпаду трупа. Судячи з письмових джерел і знайдених кісток у киданів бували і людські жертвоприношення: вдова Абаоцзи — Шулюй повинна була за звичаєм піти за чоловіком в могилу, але вона дотримала звичай відрубавши руку.
- ↑ Aisin-Gioro Ulhicun (2009). 〈契丹文dan gur與「東丹國」國號：兼評劉浦江「再談“東丹國”國号問題」〉(Original Meaning of Dan gur in the Khitai Scripts: with a Discussion of the State Name of the Dongdanguo) (PDF). 《愛新覚羅烏拉熙春女真契丹学研究》 [Research into Jurchen and Khitan Studies by Aisin-Gioro Ulhicun] (кит.). Shōkadō (松香堂). Архів оригіналу (PDF) за 19 жовтня 2016. Процитовано 8 березня 2020.
- ↑ Крадин Н. Н. Кочевники Евразии. Алматы : Дайк-пресс, 2007, с. 180
- ↑ Киданьский город Чинтолгой-балгас / Н. Н. Крадин, А. Л. Ивлиев, А. Очир, С. А. Васютин [и др.]. М. : Восточная литература. РАН, 2011, с. 8
- ↑ Johnson, Linda Cooke (2011). Women of the Conquest Dynasties. Honolulu: University of Hawai'i Press, pp. 33–34
- ↑ Johnson 2011, p. 125-126
- ↑ Johnson (2011), 98–100
- ↑ Johnson (2011), 85–87
- ↑ Johnson (2011), 90–92
- ↑ Johnson (2011), 86–88
- ↑ 編輯部編輯（1992年）:《中國文明史 宋遼金時期》遼代 第九章〈異彩紛呈的遼代藝術學〉，第157頁-第169頁
- ↑ 編輯部編輯（1992年）:《中國文明史 宋遼金時期》遼代 第四章〈科學技術成就〉，第83頁-第92頁
- ↑ Shea E.L. Mongol court dress, identity formation, and global exchange. Richmond Hill: Routledge, 2021, р. 24-27
- ↑ Shea E.L. Intentional identities: Liao women’s dress and cultural and political power // Acta Via Serica. 2021. Vol. 6, № 2. P. 51
- ↑ Wisdom embodied: Chinese Buddhist and Daoist sculpture in the Metropolitan Museum of Art / ed. by D. Patry Leidy and D. Strahan. New York: The Metropolitan Museum of Art, 2010. 248 p.
- ↑ 編輯部編輯（1992年）:《中國文明史 宋遼金時期》遼代 第四章〈科學技術成就〉，第83頁-第92頁
- ↑ 編輯部編輯（1992年）:《中國文明史 宋遼金時期》第七章〈宋遼金元的制度與社會〉，第161頁-第162頁
- Mote, Frederick W. (1999). Imperial China: 900—1800. Cambridge: Harvard University Press. ISBN 0-674-44515-5.
- David Curtis Wright: From War to Diplomatic Parity in Eleventh-Century China: Sung's Foreign Relations With Kitan Liao. Brill Academic Publishers, 2005, ISBN 978-90-04-14456-9, S. 290.
 | |
|---|---|
| Тематичні сайти | |
| Словники та енциклопедії | |
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |
- Колишні держави Китаю
- Колишні імперії
- Колишні монархії Азії
- Держави і території, зниклі 1125
- Імператори династії Ляо
- Династії Китаю
- Держави і території, засновані 907
- Засновані в Азії 907
- Зникли в Азії 1125
- Історія Приморського краю
- Історія Хабаровського краю
- Середньовічні держави Китаю
- Середньовічні держави Росії
- Середньовічні держави Кореї
- Історія Цзіліні
